Come as you are

Що ж, залишається тільки побажати вам

…, нехай літо розставить усе по місцях.

Безкоштовні концерти у філармонії - це так мило) А ще ті крутющі білі стільці з бордовою оксамитною оббивкою. 

Інколи, правда, буває нудно, але сьогоднішній день - не з тих. Мабуть, тому, що грав симфонічний оркестр, а не гітара з фортеп’яно, як минулого разу (тобто минулого літа, сто років минуло (сто років самотності, самовільна асоціація)). 

Під час концерту пригадалося мені, як я вперше чула симфонічний оркестр. Це наш клас зігнали в ту нещасну Хмельницьку філармонію (оргАн там ще той, між іншим). Я сиділа поруч із Бодею і не могла стримати сміх (просто-таки істеричний, навіть ідіотський, вона має пам’ятати), заважала їй слухати. І лише коли грали останній твір, я змогла опанувати себе, мені навіть сподобалося! Відтоді я обожнюю симфонічні оркестри :) А ще, між іншим, Бодя в той день уперше матюкнулася, і їй потім любі однокласники пригадували цей момент істини до закінчення 9 класу)

І ще одна думка з’явилася в моїй голові. Таке чітке усвідомлення того, що я роблю не те, що треба, тобто не тим шляхом іду. От займалася б я генною інженерією, дослідженнями інфразвуку абощо, тоді б, мабуть, мала сенс життя. Філологія ж сенсу життя мені не додасть, тільки відніме, я думаю. Але що нарікати? Змінити можна все, треба тільки почати діяти. Або, як мінімум, мати впевненість у тому, що правильно саме так. А я її не маю.

А взагалі життя коротке, треба менше спати.

От він, Енді Воргол, американський художник лемківського (!) походження (пишаймося, українці, і Паланіком теж).

Красень, нічого не скажеш.

А от і коробка від мила, про яку ми стоп’ятсот разів згадували на заняттях з естетики:

(підозріло так дивляться на неї, за голови хапаються).

Хм, минуле століття. Зараз цим уже нікого не здивуєш.

Але ж надихає як!

(хто ще додумався до такого?)

(ооо, мабуть, я його підсвідома послідовниця (хто бачив мої стіни, зрозуміє))

(невже у тих консервах - суп??)

І бананчик (чи з концептом, чи ні, судити не беруся):

Я вже мовчу про портрети всіх тих мерилін монро, лайз мінелі і майклів джексонів, зроблені за допомогою якоїсь там унікальної техніки.

А от і відгук по темі http://tiny-rat.livejournal.com/120868.html. Ясна річ, моє ставлення дещо відрізняється від ставлення авторки.

Щось у цьому є, однозначно.

Коли улюблені речі відриваєш від себе насильно, то поступово вгазалі втрачаєш здатність прив’язуватися до речей. 

Так само і з людьми.

От би мені так навчитися.

"Я не  ошибся: поработать действительно пришлось всерьез. Сами  цифровые
комбинации  не представляли  особой сложности,  но ступеней детерминирования
оказалось  куда  больше,  чем  я  ожидал, из-за  чего моя стирка  получилась
страшно долгой и запутанной.
     Если излагать популярно, все происходит так. Я загружаю предоставленные
мне данные в  правое полушарие мозга (назовем его "правый  мозг"), пропускаю
их  через  систему  знаков,  никак  не  связанную  с  этими  данными,  затем
переправляю в левый  мозг -  и  уже  в  принципиально  ином  виде  выгружаю,
записывая  полученные цифры на бумагу. Грубо  говоря,  это  и есть "стирка".
Ключ  кодировки у каждого конвертора  - свой.  Принципиальное отличие такого
ключа от таблицы случайных чисел в том, что он представляет собой диаграмму.
Иначе  говоря, ключ к  расшифровке конкретных  данных  спрятан в  совершенно
индивидуальной схеме разделения мозга на левый и правый (что, конечно, всего
лишь удобная  фигура речи: на самом деле, наш мозг на половинки не делится).
На рисунке это выглядит примерно вот так:

     

     Пока  эти  линии  разрыва не совпадут  с абсолютной  точностью, вернуть
закодированные  данные  в  исходный вид  невозможно. Кракеры,  тем не менее,
похищают эти данные из компьютерной сети  и пытаются их прочесть, выстраивая
"временные  мосты". Производят анализ данных, создают  трехмерные голограммы
наших  мозгов  и  стараются  воспроизвести эти  линии разрыва  искусственным
путем. Иногда им это удается, иногда нет. Мы совершенствуем способы защиты -
они развивают технологии нападения. Мы  охраняем информацию - они ее крадут.
Классический сюжет о ворах и полицейских".

http://lib.ru/INPROZ/MURAKAMI/harmu6.txt

Це саме те, що потрібно зараз моєму згуманітаризованому мозкові.

А взагалі я переконана, що ніяких природних схильностей до чогось у людини не існує. Тому в мене ще не все втрачено)

“На вечерю я з’їв хліб, салат та яєчню з шинкою, а на десерт - консервованих персиків. 

На сніданок я зварив рису і приготував плов з консервованого лосося, морських водоростей і грибів.

На обід використав сирники з холодильника і міцний чай з молоком.

О третій з’їв морозиво з лісовими горіхами, полите лікером.

Повечеряв куркою, спеченою в духовці, і розчинним супом.

Я знову почав товстіти”.

Хаха, як дивно) А взагалі я розумію цього чувака. Культ їжі, так.

От іще одне, що запам’яталося:

“У безмовній пітьмі я затамував дихання - і міський краєвид навколо мене почав танути. Будинки прогнили й розсипалися, залізничні рейки дощенту поржавіли, рілля заросла бур’яном. Ось так місто завершувало свою коротку столітню історію й опускалося під землю. Час повертався у минуле, як у прокручуваному назад фільмі. На землі з’явилися лосі, ведмеді і вовки, небо вкрили чорні хмари сарани, море низькорослого бамбуку гойдалося під вітром, а сонце ховалося за густими сосновими лісами. 

Після того, як зникли всі ознаки людської діяльності, залишилися тільки вівці. У темряві вони світили своїми очима і не спускали з мене погляду. Вони нічого не говорили, ні про що не думали, а лише дивилися на мене. Десятки тисяч овець. Клац-клац-клац! - лунав над землею стукіт їхніх рівних зубів”.

Для мене вівця тепер - слово з концептом) 

Цей багатослівний вступ був до того, що я нарешті прочитала “Погоню за вівцею”. Кінець був саме таким, як я й передчувала, - його просто не було. Чи знайшли вони вівцю, чи не знайшли, для чого вона їм узагалі була потрібна, навіщо вони починали пошуки, якщо наперед знали, де вона знаходиться… На всі ці запитання я не знайшла відповіді, але склалося таке враження, що її тут і не треба. 

Муракамі вважає “Погоню за вівцею” своїм першим повноцінним романом. Прочитавши цей і два попередні, розумієш, що він має на увазі. Тут він бере, в основному, сюжетом, перші ж два фактично безсюжетні. Настрій, правда, трохи не той (можливо, це ще залежить від якості перекладу), але я відчувала інтригу від початку до кінця.

Тепер узялася за “Страну чудес без тормозов и Конец света”. Читаю в хронологічній послідовності.